Василь Левицький в ефірі Радіо Культура розповів про Марка Кропивницького
Кропивницький – унікальне українське місто, в якого свій дуже складний і драматичний роман з іменем. Роман в обох сенсах цього слова: і як великий епічний художній твір, і як велика любовна історія. Олена Гусейнова в ефірі Радіо Культура проаналізувала історію становлення та вибору назви Кропивницького. У гостях редактор Українського радіо Кропивницький Василь Левицький та перекладач Богдан Стасюк.
Як Кіровоград таки став Кропивницьким
До назви Кропивницький українці почали звикати з 14 липня 2016 року. Первинний сенс попередньої назви – Кіровоград – поступово втрачався. За словами перекладача Богдана Стасюка, який там проживає і працює, Кіров був просто пам’ятником чоловіка в галіфе, який показував вказівним пальцем униз та стояв в центрі міста. Зв’язок між людиною, на честь якої було названо місто, і самим містом поступово згасав. Але в межах закону про декомунізацію йому довелося попрощатися зі своєю попередньою назвою.
Із 1991 року почали говорити про повернення історичної назви Єлисаветград. З одного боку, це місто дійсно звалося так до радянських часів, а з іншого – це абсолютно імперська назва.
Богдан Стасюк розповідав, як Кіровоград таки став Кропивницьким: "Варіантів у нас було сім. Почались активні обговорення, були громадські слухання з конфліктами, проводилась велика наукова історична конференція, яку місцеві краєзнавці з певною позицією щодо назви проігнорували. Ці сім варіантів були використані для, назвемо його так, опитування, адже позиціонувалося це як референдум. Утім, в Україні місцевих референдумів немає. Тим не менш, сиділи якісь люди від міськради на вулицях та пропонували бюлетені. Люди їх брали та голосували – хтось кілька разів, хтось – жодного. Рахували їх просто в коридорі міськради, а потім складали якийсь протокол. Юридично це не мало жодних наслідків".
Демонтаж пам’ятника Кірову
Читайте також: "Ніжин як сюжет у художніх текстах, фільмах та інших артефактах"
Серед запропонованих варіантів назви були Єлисаветград, Кропивницький, Інгульськ, Златопіль, Благомир, Ексампей та Козацький. Як каже Богдан, серйозно розглядався лише варіант Єлисаветград та його альтернативи. Люди, які докорінно не сприймали цю назву, намагалися гуртуватися навколо іншої. Спершу це був Інгульськ, доки не почалося кепкування, в тому числі з боку місцевої преси.
Прихильники Єлисаветграду не хотіли поступатися. Їхня позиція полягала в тому, що це назва не на честь імператриці, а на честь святої покровительки міста. Проте вони не намагалися переманити антиєлисаветградівців на свій бік альтернативою, яка є суто українофільською та дистанціює від імперського наративу.
Для Богдана Стасюка це стало доказом того, що прихильників назви Єлисаветград цікавить лояльність не небесній покровительці міста, а російському наративу. "Особисто для мене це стало вирішальним пунктом стосовно того, яку позицію я займаю в цьому процесі. На той момент у Кіровограді не було міського голови, був секретар міської ради, і вони, щоб не брати на себе таку велетенську відповідальність, вирішили на комітет у Верховній Раді надіслати усі сім варіантів. Нехай комітет обирає сам".
На комітеті ВР у назви Кропивницький з’явилося своє лобі, яке очолив депутат Горбунов. Він перший перестав боятися її використовувати. На цій медіатемі Горбунов вирішив виразити себе як персоналію на тлі інших кіровоградських депутатів і діячів. З тих семи варіантів Кропивницький був найбільш прийнятним – він з чимось асоціюється, має стосунок до історії міста, – тому голоси у Верховній Раді знайшлися. Але певний час міська рада не сприймала цю назву та намагалася не вживати її.
Місто Кропивницький та постать Кропивницького
Зрештою назва прижилася, а місто офіційно почало зватися на честь українського письменника і драматурга Марка Кропивницького. З його іменем пов’язане створення українського професійного театру, недарма його звуть українським Шекспіром.
Екскурсовод, письменник, журналіст і громадський діяч Василь Левицький так розповідає про Марка: "Місто, яке нині названо на честь театрального будителя ("будителі" – активісти національного, культурного й мовного відродження) України, тісно пов’язане із життям та творчістю засновників українського професійного театру – це, звісно, і сам Марко Кропивницький, який народився в цьому краї, жив у цьому місті, писав тут твори, представляв їх перед тутешньою громадою, і його молодший побратим Іван Тобілевич Карпенко-Карий, якого називають чи не найкращим драматургом XIX століття та який народився у містечку неподалік сучасного Кропивницького, згодом жив тут, грав на одній сцені з Марком. У цьому місті навчалися рідні брати Івана Карпенко-Карого – Панас Саксаганський, Микола Садовський – також корифеї українського театру. У трупі під орудою Марка Кропивницького розпочався професійний шлях видатної української акторки – Марії Заньковецької. 27 жовтня 1882 року на сцені театру вона дебютувала у виставі "Наталка-Полтавка". Звідси можна вважати, що народився перший реалістичний професійний театр".
Трупа Кропивницького 1890-х років
В умовах, коли Україна відчула на собі силу Емського указу та Валуєвського циркуляру, а україномовні вистави заборонялися й утискалися, Марку вдавалося маневрувати, здобуваючи підтримку від інших впливових людей. Він шукав моменти, щоб ставити вистави українською, тією мовою, яка мала відголос у громади. Тогочасний Єлисаветград не був бідним містом, тому знаходилися і меценати. Однією з ключових постатей, які від початку вели театральну справу та підняли її з рівня аматорської, – постать Миколи Федоровського.
Місць, пов’язаних із постаттю Марка, у Кропивницькому чимало: будинок, у якому він жив, творив і писав, де зараз розташувався меморіальний музей; приміщення тодішнього будинку громадських зборів, у якому майже півтора десятиліття виступав любительський театральний гурток, заснований Кропивницьким і Карпенко-Карим; академічний український музично-драматичний театр; освітні заклади, пов’язані з його іменем, тощо.
Читайте також: "Бабин Яр вимагають передати Інституту нацпам’яті. Дробович розповів, де взяти гроші"
Літературний прототип
Одна з повістей Юрія Яновського називається "Байгород". Вона розповідає про те, як місто відбило атаку Марусі Никифорової у часи української революції. Так теж могли би назвати Кіровоград, але цього не трапилося. "Лобі могло би бути, але дуже крихітне, тому що будь-які перейменувальний процес – це, в першу чергу, його закріпленість в медіадискурсі протягом певного часу, – розповідає Богдан Стасюк. – На той період було дуже мало часу, щоб повернути в міські наративи цю назву.
Насправді, якби моя воля, то місто називалося саме Байгородом. Не лише тому, що це найліричніший образ міста, змальований його мешканцем, не тому, що ця неоромантична повість – один із найяскравіших епізодів української літератури 20-х років, не тому, що у нього дивна лагідна етимологія (баяти – це говорити, розповідати), а й тому, що це був би нестандартний прецедент, адже у світі не існує ситуацій перейменування міста за його прототипом у літературі. Є схожа історія в Британії, де одне курортне містечко названо на честь книжки. Кропивницький же мав шанс стати названим на честь свого літературного прототипу. Втім, на повернення Байгорода в канву міського міфу, урбаністичної легенди, радикально бракувало часу".