«Ми цілодобово на зв’язку». Як команда Суспільне Кропивницький тримає інформаційний стрій в тилу

Перевірка фактів та збір інформації, історії евакуйованих й новини з громад, ефіри та знімання поміж повітряними тривогами й збір допомоги колегам та людям, що змушені були покинути свої домівки. Ми попросили журналістів із Суспільне Кропивницький розповісти про роботу в тиловому регіоні. 

Яким ви запам’ятали початок повномасштабної війни? 

Ірина Дєдушева, шеф-редакторка новин Суспільне Кропивницький:

— Ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми з командою новинарів та діджитал-групою обговорювали, що такий варіант можливий. У переддень поговорили про те, хто готовий працювати в умовах війни і розробили графік цілодобового чергування. Вночі у нас завжди є черговий, який оперативно, в разі потреби, опублікує інформацію в соцмережах Суспільне Кропивницький. Пам’ятаю, що 24 лютого про вторгнення Росії особисто я дізналась з трьох джерел, майже одночасно.  Десь о 4:30 у наших чатах від колег з Кропивницького та інших регіонів почала надходити інформація про вибухи в різних областях. Потім чоловіка підняли по тривозі й зателефонував знайомий військовий, сказав: «Почалось…».  Паралельно з цим було дуже чути гудіння літаків. 

Вікторія Колосова, спецкореспондентка Суспільне Кропивницький:

— За кілька днів до 24 лютого я була в Києві. Ми приїхали з чоловіком у справах. Календарно ще була зима, але тоді було настільки тепло і так яскраво, по-весняному, світило сонце, що я пам’ятаю, як їхала в машині, дивилася на наш красивий Київ і я не могла повірити, що з цим сонячним гостинним містом може щось статися. Тоді це був стан очікування чогось неминучого, чогось настільки страшного... Я не розуміла від чого саме мені страшно, але я дуже добре відчувала неминучість трагедії. 

В мене й досі перед очима картинка того залитого сонцем Києва поділена навпіл з діркою у київській висотці, в яку влучила ракета в перші дні війни. Чомусь саме такі сплетені спогади.

Леся Журавська, редакторка Українського Радіо Кропивницький:

— Прокинулася від гудіння літаків. Їх було багато і надто низько літали. Зайшла у радійний чат, де спілкуємось з колегами з усієї України. Були перші повідомлення про вибухи. І зрозуміла — війна. 

Читайте також: «Жити є на часі, особливо в часи війни», — глава УГКЦ Святослав Шевчук у проєкті Суспільне Кропивницький «Боротьба в тилу»

Що було 24 лютого 2022-го?

Ірина Дєдушева:

— Страху ще не було. У чоловіка «тривожна валіза» була зібрана заздалегідь, а от у мене ні. Я до останнього не вірила, що буде повномасштабне вторгнення. Ми дуже швидко зібрались. О 5:30 я вже була на роботі. Забігла в магазин купити хліб та консерви для «тривожної валізи». Це була цілодобова крамниця. Побачила, що в магазині, в якому в такий час, зазвичай, порожньо, були черги. Набір продуктів у всіх майже однаковий — консерви, тушкованка, печиво, вода.

Вікторія Колосова:

— 24-те почалося о п’ятій годині. Чоловікові телефонував колега з Харкова. Сказав: «Все. Війна. Бомблять Харків. Київ».

Це був шок... І я взагалі не могла нічого зрозуміти. Було в голові тільки питання «Як це можливо?».

Зранку в мене була запланована зйомка з військовим психологом. І я не знала, що мені робити: йти на зйомку, відміняти... Я почала плакати, коли мені подзвонив мій оператор: «Віка, ти знаєш?.. Знімаєм?» Я взагалі не могла зібратися, сказала, що давай почекаємо годинку. Зателефоную. Що могла змінити та годинка, я не знаю. Можливо, я сподівалася, що я прокинуся і нічого цього не буде. Ми зйомку відмінили. І почався затяжний стан страху з онімілими кінцівками повного жаху за майбутнє країни, сім’ї та моєї доньки. 

Леся Журавська:

— Зранку зателефонувала батькам. Вони ще не знали. Про початок війни повідомила я. Мама розплакалась. Була висока тривожність. Черги на заправках, у супермаркетах. Донька не поїхала в університет. 

А далі — робота. Купа питань! Всі заплановані ефірі стали неактуальними. Колектив редакції мобілізувався. О 12:10 випуск. Треба готувати програму. Офіційних повідомлень бракувало. Збирали інформацію по краплинах. Що в області, як функціонують служби, організації, установи. Воєнний стан. Що можна і не можна робити жителям області, чи діє сполучення між містами? Як проходить мобілізація? Хто  і чим може допомогти армії? Такими були теми ефірів цього дня. Буквально напередодні проводили програму «Радіомайдан» про систему оповіщення. Так от тоді сказали експерти, що Кіровоградщина — тилова область. Але що це означає, ми відчули тільки згодом. А ще вражали черги до військкоматів. Люди йшли. В ЗСУ, в ТРО. 

Що змінилось у роботі? 

Ірина Дєдушева:

— Серед колег після вторгнення настрої різні. Вони не панічні, але, мабуть, кожна нормальна людина у цій ситуації відчуває тривожність, періодично страх… Особливо після історій людей, які пережили знущання російських військових. Як керівник, я кожному дала право вибрати – чи працювати далі чи їхати у більш безпечне місце. Нині ми працюємо повним складом. Звичайно, роботу в Кіровоградській області не можна порівнювати з роботою колег в Сумах, Харкові, Чернігові… інших містах, де тривають бої.  Але війна, повітряні тривоги — внесли корективи. Вся діджитал-команда працює дистанційно. Інколи новинарям доводиться писати тексти у сховищі. 

Не було жодного дня, щоб ми не вийшли в ефір. Побільшало прямих включень у загальнонаціональний марафон «Єдині новини» та у регіональний марафон «Суспільне. Спротив».  Змінився фокус тем. Все так чи інакше пов’язано з війною: як вона вплинула на роботу медиків, вчителів, працівників комунальних підприємств, ринок праці. Загиблі захисники, волонтери. Кіровоградщина робить багато для переселенців і відправляє допомогу в області, де є потреба у ній.  Домовлятись про зйомку стало важче. Дуже багато посадовців стали більш закритими. Але ми розуміємо ризики і відповідальність своєї роботи. 

Ми цілодобово на зв’язку. У людей, які пов’язані з новинами, ніколи немає спокою. Хвилюєшся, щоб не пропустити важливу інформацію. А під час війни це хвилювання ще більш загострилось.  

Вікторія Колосова:

— У роботі змінилося все. Я спецкор «Ранку  на Суспільному», зараз програму тимчасово призупинили. У нашої команди «Ранку  на Суспільному» є регіональний чат в месенджері, в котрому всі спецкори, з усіх областей країни. В цьому чаті ми проговорювали робочі моменти, ставили завдання тощо. Коли почалася війна, цей чат став таким важливим джерелом інформації про кожного. Керував процесом наш Олександр Опанасенко 一 регіональний редактор. Щовечора ми повинні були відписатися, чи все з нами гаразд. Коли десь лунали вибухи, оголошувалася перекличка. Це підтримувало дуже, об’єднувало. Дякую Олександрові, що він тримав нас всіх одне біля одного. 

Я дуже сподіваюся, що ця програма повернеться в ефір і все буде, як колись до війни. І в цьому чаті знову будуть обговорюватися теми для зйомок та дедлайни. 

Леся Журавська:

— Що змінилось? Всі вибудувані плани стосовно майбутніх програм — нанівець. Кожен день — тільки свіжа, оперативна інформація. Українське Радіо переформатувало мовлення регіонів. Ми брали тільки найважливіше. Але ні на день не переривали мовлення. Почали виходити і в суботу, і в неділю. Найголовніше — охопити громади. Телефонували, спілкувались і виходили в ефір. Очільники громад області повідомляли, що паніки немає, і це — найголовніше. Область мала час і ресурси, аби провести всі необхідні заходи з безпеки. 

Ставила собі завдання — зафіксувати кожен день. Кіровоградщина — область тилова. На початку переселенці проїжджали нашу область, зараз почали тут залишатися. Про це ми багато говоримо в наших ефірах. Розміщення, лікування, психологічна допомога, побутові умови, пошук житла, пошук роботи, відновлення бізнесу з територій, де йде війна – такі теми для нашої редакції в пріоритеті.

Що ви робите для перемоги? 

Ірина Дєдушева:

— Час від часу, з початку вторгнення, мене переслідує думка, що я недостатньо роблю для перемоги. Так, ми допомагаємо колегам з інших філій, шукаємо житло для переселенців, збираємо для них речі. До родин, які приїхали з зони бойових дій, особливо там, де є діти, на зйомку не їдемо з порожніми руками. 

Але на сьогодні головний наш вклад – це чесні новини, перевірена, достовірна інформація. Оперативне інформування про події в Кіровоградській області та інших областях. Боротьба з пропагандою ворога. Це підготовка матеріалів, які надихають людей, дають сили, віру в перемогу України. Кожен на своєму місці якісно виконує роботу. 

Вікторія Колосова:

— Дуже хочеться бути корисною і робити те, що вмію. Тому я запропонувала розпочати зйомки ютуб-проєкту для Суспільного «Боротьба в тилу». Цей проєкт для мене є надважливим, адже мої герої (волонтери, аграрій, єпископ, голова УГКЦ, засновниця благодійного фонду допомоги онкохворим дітям та інші) на своєму місці борються з окупантом. Кожен з них мріє про одне — вигнати з нашої землі загарбника і жити у вільній Україні. Я безмежно радію з того, що маю можливість дізнатися їхні історії. Мені здається, цей проєкт — найкраще, що я колись робила, адже це про свободу, про життя і про прагнення кожного українця жити в незалежній країні.

Леся Журавська:

— Найбільше прагнемо перемоги. Ні на долю секунди не сумніваємось. Знаємо, тому і віримо. Нам простіше. Ми в тилу. Тому намагаємось допомогти колегам, хто в зоні бойових дій. Збираємо допомогу й не тільки для наших філій. Допомагаємо переселенцям, хто чим може. Збираємо рушники, посуд для приготування їжі, постільну білизну. Якщо одягу багато у центрах допомоги, то такі речі розходяться, як гарячі пиріжки і вони завжди в дефіциті. 

Ми переможемо. У нас немає іншого виходу. Така віра теж є тим вагомим вкладом у перемогу. Мій дім, моя родина, моя земля — це і є Батьківщина, за яку готові положити душу й тіло. Наша зброя — це слово. Стилет і стилос, якщо згадати Маланюка.

Читайте також: Кожен може воювати за Перемогу: «Боротьба в тилу» 一 новий проєкт Суспільне Кропивницький

Що мрієте зробити після перемоги?

Ірина Дєдушева:

— Після перемоги я точно зміню своє ставлення до життя. Буду більше часу приділяти рідним. Попри шалену любов до України, я мало часу приділяла подорожам прекрасними місцями нашої країни. Після перемоги хочу побачити, як відроджується Україна і відвідати міста та села в різних областях. А поки багато не планую. Радію кожному новому дню.

Вікторія Колосова:

— Ми вже вирішили з чоловіком, що Перемогу ми будемо святкувати на майдані Незалежності. Я хочу бути в столиці, коли на весь світ буде звучати слово «Перемога» Для мене війна почалася в Києві, хочу, щоб там вона і закінчилася назавжди. І ще ми мріємо відвідати Маріуполь. Наш Маріуполь. Ось такі плани. 

Леся Журавська:

— Сама люблю ставити таке запитання. Але я не знаю, що на нього відповісти. Мирне життя – це найбільша мрія! Не боятись сирен, не страждати разом з тими, хто пережив жахіття окупації, не плакати, читаючи новини, не радіти кількості знищених ворогів. Щоб цього не було. А були добрі новини про розбудову України, про прекрасних людей, про урожай, як би це банально не звучало, і про найпотужніші Збройні Сили України – лише про навчання. Ніяких боїв. Але зараз треба люто нищити ворога, аби наблизити цю перемогу.